Шість комунальних бань було в Черкасах 85 років тому
Інформація для роздумів. “Сьогодні давно”, 85 років тому. “Будівництво лазне-прального комбінату, збудування нової свердловини та поширення водної магістралі водогіну, брукування вулиць, впорядкування міста – ось найголовніші об’єкти, які здійснено за рахунок минулого 1933 року…” Далі кілька абзаців з матеріалів до звіту Черкаського райвиконкому пропускаю. Остання цифра по темі: у 44-тисячних Черкасах – 6 комунальних лазень, більшість фабрик і заводів обладнані душовими. Розповідає чергову історичну сторінку нашого міста Борис Юхно.
…Цегляна двоповерхівка бані на Казбеті запам’яталася вологою парою, тазками із синіми літерами, кам’яними лежаками. І бабусею на видачі віників та простирадл у передбаннику, якої ніхто не стіснявся. А поруч, на другому ж поверсі, наближено до прейскуранту робив “канадки” і “полубокси” рудий єврей Льова. У перукарні мерехтіла чорно-біла “Весна” і пахло серійним одеколоном “Шипр”, який посередницвом груші щедро розпилювався на голови вдячних клієтнтів. За кольором і формою груша нагадувала Льовину голову.
Мило – яєчне, шампунь теж. “Шкода, а я хотів увесь помитися” – жарт з тих часів. Рушники стандартновафельні, в’єтнамки одного розміру і довгі натуральні мочалки: увесь асортимент банного кіоску навпроти вхідних дверей. Незважаючи на попереджувальну табличку над його віконцем “Приносить и распивать…”, настільки пам’ятаю, у передбаннику “Жигулівське” не переводилося. Після пари пляшечок тут, чимало помитих вирушало до залізного генделика, який вгризся в бік бані знадвору. Ну або в пельменну через бульвар. Одним словом, культ громадської лазні у чоловічому товаристві (про жіноче не знаю) вважався абсолютним. Бо де ще за 25 копійок можна було паритися й митися до природньої межі чистоти тіла хоч цілісінький день, а в перервах між водно-термічними процедурами, закутавшись в казенне простирадло, теревенити про футбол чи карбюратори до повного інформаційного знесилення.
І ще трохи з особистих “чистих споминів”. Цю баню я з батьком відвідував у дитячому віці щосуботи, і то було неминуче. Потім – підлітком, а востаннє вже перед її жертовним знищенням заради будівництва нового корпусу інституту, 1990 чи 1991 року. З собою – віничок (“батіна баня” мала для мене одну біду: він завжди зутрічав там друзів-приятелів, і чи не кожен з них вважав своїм обов’язком відходити мене тим віничком у парній до стану “тєло”), шампунь, мило. Вітчизняні шампуні тоді випускалися у скляних флаконах або металевих тюбиках як зубна паста, за щільністю засобу пасту вони й нагадували.
Про мило сказано, але ще таке. Десь під середину 1980-х наші магазини раптом завалило індійським ширвжитком: джинсами, сорочками, махровими рушниками, сигаретами (якби першою в житті я курнув “Мадрас”, то може б і не палив ніколи), лезами, простими олівцями, милом… Але навіть індійська порошкова кава в рази ліпша індійського мила. Воно мало настільки специфічний запах, що попри наш голод на імпорт, капітально ним милитися ніхто не ризикував: в’їдливий різкий запах нічим не перебивався ще пару днів, від нього й сухого сльозилися очі. А ось із європейськими засобами гігієни, майже завжди добутими по блату, – болгарським дезіком чи шампунем, гедеерівським милом чи кремом, – не соромно було навіть на день народження йти. Звісно, коли маєш років 13 – 14 і в радянській школі тобі не пояснили, що дарування засобів долгяду за тілом – це какбе моветон і вобше некомільфо. Але тоді таких красівих слов даже вчителі не знали. А тепер їх знає хоч би й сінюшна реалізаторка на ринку, яка з корзин торгує дешевою жіночою білизною. Так і каже тьоті, яка комплекцією плюс в шубі нагадує ведмедицю: візьміть оці трусіки, ці будуть комільфо. Суукаа, за чьтоо…
Не таким простим ділом, як видавалося з фасадів, були оті бані. Чому саме вони наситили східнослов’янські мови багатьма колоритними фразами? З якого дива ми посилаємо опонента саме в баню, а в Одесі при цьому – ще й ”с медным тазом”? З чого б тільки цією посудиною накривається будь-яка невдала справа? Невже ніщо в цілому світі не здатне приклеїтися міцніше, ніж банний лист? Як пояснити, що юне покоління, в принципі – не знайоме з банями радянського типу, з купи варіантів вигадало для комп’ютерного сленгу слова ”банити” чи ”забанити”, що по суті означає ні що інше, як “змивання” певної інформації чи можливості доступу до ресурсу?
Як це не парадоксально, але на Русі лазні – а на Русі таки й справді парні приміщення називали “влазнями” або ”лазнями”, і саме це слово залишилось в українській мові, – “найчистіші” місця на дворищі, водночас були й місцями “найтемнішими”. І не тому, що мали малесенькі віконця і в них завжди панував морок. Просто на відміну від житла, криниць, хлівів і навіть сараїв, бані не освячувалися, а на тому місці, де вони стояли, ніколи потім не зводилося житло. Не беруся судити з яких міркувань. Може тому, що за визначенням вважалися місцями повселюдного блуду, тож попи навіть не сподівалися, що ритуал освячення виправить ситуацію. То навіщо свідомо підставляти православних під гріх?
Тож уся побутова нечисть, і не лише банники, але й домовики, злидні, чорти та навіть відьми, селилися у місці, не осяяному знаменням. І послати людину в баню означало те саме, що й до чорта, к бісу, чи до бісової матері. Але оскільки згадувати їх церква не рекомендувала, народ знайшов компромісний варіант – посилати просто в баню, ну а там вже кожен розумів, що малося на увазі. Цікаво, що й найрадикальніша форма “посилу” теж передбачала відвідини опонентом лазні, адже саме там зі зрозумілих причин вірогідність опинитися “за адресою” була найбільшою. Прямим свідченням демонологічної природи лазні є також приклад того, що з-покон віку дівчата ворожили в бані. Тобто місці, звідкіля до потойбічних сил було найближче. І скажу вам по секрету, яким поділилася знайома, на дівишниках ця традиція жива й дотепер.
О, ще про Одесу, коли вже згадав. В оригінальному місті і місті оригіналів усе вищевикладене вважають абсолютною маячнею. Там переконані, що “йди в баню” – чистої води одесизм. І в початковій дореволюційній версії він звучав так: ”Идите (а не “іди ти”) в баню Исаковича с медным тазом”. Чому? Бо у Південній Пальмірі було море, а ось з миттям у прісній воді була “одна шарпатня сабачачая”. Частіше ніж десь іще, вдавалося помитися у лазні Ісаковича на Кузнечній, але з тієї ж причини там постійно бракувало мідних тазків. Ну ось, власне, так…
Наша баня на Чехова, будівництво якої закінчувалося під осінь 1979-го, була іншою, “сучасного типу”. Насамперед – значно дорожчою, послуги оцінювалися вже не в копійках, а в рублях. І блаженствувати в ній передбачалося лише згідно проплаченого часу та обраних за прейскурантом способів “релаксу”. Сучасність закладу полягала в тому, що були в ньому і оздоровчо-фізкультурний комплекс, і масажні кабінети, і різноманітні ванни та душі, і парна еліт-класу “сауна”, і навіть невеличкі басейни. Саме такі лазні від середини 1980-х почали перетворюватися у специфічні місця дозвілля, про які ходив анекдот: “ходімо в сауну, заодно і попаримося”.
А старі добрі бані, що упродовж десятиліть слугували гарантами гігієни доброї половини міського населення, як клас комунальних закладів зникли. Здорожчала вода, зносилися труби, продірявилися тазки, зросли наші запити – не знаю, що трапилося, але зникли, чиста їм пам’ять…
Джерело: dzvin.news
#Черкассы #Черкаси #Черкассах #Черкас
